Ласкаво просимо, відвідувач! [ Реєстрація | Вхід

Подорожувала, фільмувала, жила… Постать в історії та сучасності

Iнше, Культура, ПУБЛІКАЦІЇ, Суспільство 03.06.2018

Мандрівки в далекі, ще не вивчені країни ваблять багатьох із нас. Пригоди, нові аромати та смаки, великі відкриття та вільне життя – це мрія, для багатьох нездійсненна. Однак є ті, хто не погодився жити звичним життям і зумів знайти в собі сили піти далі, за обрій. Існує певне застаріле переконання, що відомі мандрівники – це переважно чоловіки. Українка Софія Яблонська ще у першій половині XX століття спростувала це твердження. Так, в ті далекі часи дівчина з України стала відомою мандрівницею! І хоча все її життя – це захоплюючі пригоди, ми наведемо лише декілька фактів, які, ми переконані в цьому, зможуть вас здивувати.

Народилась майбутня мандрівниця 15 травня 1907 р. у Германові. З самого дитинства вона марила подорожами – «…ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує як і ми, тільки по другом боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія», – ці спогади описано в «Книзі про батька».

Дівчина мала тісний емоційний зв’язок з татом. Він був греко-католицьким священиком, однак все життя мріяв стати лікарем. Не зраджуючи своїй мрії, він продовжував лікувати. Сама Софія розповідала, що саме тато її врятував, коли вона немовлям мало не померла.

Певний час, в роки Першої світової, через москвофільство батька, родина Яблонських прожила в Росії, в Таганрозі. Тут помер від тифу молодший з двох братів Софії. Побачене в Росії швидко «вилікувало» батька і вся родина повернулась до Галичини.

У 18 років Софія разом з братом перебралась до Тернополя. Тут вона займалась кінотеатрами – сама керувала, ба більше – сама розклеювала афіші.

У 1927 році дівчина поїхала до Парижа, де хотіла стати акторкою. Незважаючи на всі труднощі, вона вперто йшла до своєї мети – спочатку довелось навіть мити вікна в офісах. Однак, їй все ж вдалось долучитись до кіновиробництва і знятись у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan.

Заробивши грошей, Софія почала подорожувати. Вже у 1932 році вийшла її перша книга «Чар Марока», в якій мандрівниця дуже вдало відтворила колорит та національні особливості цієї країни. Під час цієї подорожі, дівчина потрапляли у досить небезпечні ситуації – незважаючи на те, що всі її відмовляли від подорожі Сахарою, яка на той час була заселена вільними ще племенами арабів, Софія все ж поїхала, і мало не потрапила у полон до тубільців.

У Франції Яблонська навчилась знімати документальне кіно, і це, врешті, стало її роботою –  вона активно співпрацювала з фірмою Societe Indochine Films et Cinema. Під впливом розповідей українського мандрівника і сходознавця Степана Левинського, молода дівчина вирішує помандрувати на Далекий Схід. Тут вона не тільки знімала фільми, але й знайшла кохання всього життя – француза Жана Одена. Він став послом України в Піднебесній і разом з дружиною вони прожили тут до 1946 року. Тут Софія народила і двох своїх синів – Данка-Мішеля і Жана-Мірка.

Умов для зйомок у Китаї, у провінції Хунань, майже не було. Китайці вперто не хотіли зніматись, оскільки вважали, що камера забирає у людини душу. Не подіяли навіть численні вмовляння та пропозиції гонорару: як можна оцінити власну душу? Тому Яблонській довелось піти на хитрощі. Вона винайняла приміщення з видом на жваву дорогу, кімнату розділили навпіл, вікна заклеїли жовтим папером, а над входом повісили вивіску «Імпорт Експорт». У найближчій до входу частині розмістили ніби офіс, а з другої частини Яблонська знімала таємно китайців. Завдяки такій конспірації їй вдалось зафільмувати просто унікальні події – не тільки щоденний рух караванів, носіїв, возіїв, засуджених, але й весільний похід і парадний похорон одного китайського юнанського багатія.

Софія надсилала свої статті до редакцій львівських часописів, а з Галичини замовляла записи народних пісень і музику до танців гопак, козачок і коломийка, традиційний вишиваний одяг та узори для вишивки. Завдяки цьому вона знайомила китайців з українською культурою. «Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Європи».

Ще на початку 30-х років польська преса намагалась подати Софію Яблонську, як польку. Цей номер не пройшов, адже кожен знає, що вона українка. Поплелись різноманітні плітки – красива юна дівчина сама мандрує світами. Довелось французу-роботодавцю стати на захист Софії у ЗМІ і спростувати всі плітки.

Другу світову війну Яблонська разом з родиною пережила в Індокитаї. Тому вона не змогла побувати на похоронах батька, який помер після приходу радянських військ у Галичину 5 жовтня 1939 року. Кажуть, що до самої смерті батько Софії тримав листи від доньки за образами. Відтак молився відразу до Бога і за свою доню.

Тільки в 1946-му Софія та Жан з дітьми повернулись до Парижа, сюди перевезли і матір Яблонської. У Франції мандрівниця почала працювати декоратором-флористом. Попереду на неї чекали тяжкі втрати – у 1948р. померла мати, в алжирській війні загинув старший син, а 1955-му помер чоловік. Після всіх цих трагедій, жінка переїхала на острів Нуармутьє на узбережжі Атлантичного океану біля гирла Луари. Тут, вона за власним проектом збудувала віллу. На цьому острові Софія прожила до самої смерті. 4 лютого 1971 року жінка їхала до видавництва – везла свою нову книгу оповідань і нарисів «Дві міри – дві ваги», внаслідок автокатастрофи загинула. Поховали її разом з чоловіком на Нуармутьє.

Подорожуючи світом, Софія Яблонська відвідала країни та місця, про які пересічний українець в ті роки мав лише примарне уявлення. Марсей, Порт-Саїд, Джібуті, Кольомбо, Саїґон; трирічний побут в Індо-Китаю і зворотна дорога: Сінгапура, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франціско, Ню-Йорк – Софії вдалось побувати всюди.

Після виходу першої книги у 1932 році, вийшли ще дві – у 1936 р. «З країни рижу та опію», у 1939-му – «Далекі обрії». Після довгого забуття, лише у 2015-му у видавництві «Піраміда» вийшла збірка «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії», а в 2016-му у видавництві «Богуславкнига» – «Книга про батька».

Історія життя цієї дивовижної українки вражає – як в ті важкі для всього світу роки їй вдалось побувати всюди, описати свій досвід в статтях та книгах та кінохроніках. Весь свій життєвий шлях, донька звичайного сільського священника, змогла не просто пройти, прожити – кожну хвилину, кожну секунду. Одна з перших жінок-кінорежисерів, яка ще в 30-х роках здійснила навколосвітню подорож, була українкою і ми маємо це знати і пишатись.

Тетяна Кострикіна

Читайте також: Той, хто навчив світ рахувати ВВП. Постать в історії та сучасності

  

71 всього переглядів, 3 сьогодні

  

Партнери

Залишити відгук

Ви повинні увійти щоб залишити коментар.

Ми у соцiальних мережах

Червень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  
  • Ad 1
  • Ad 2
  • Ad 3
  • Ad 4

Send this to a friend