Діти війни: зона впливу Рейхскомісаріат Україна та Трансністрія. Історія та спогади

D.D. Суспільство 08.05.2020

До Дня пам’яті та примирення й 75-ї річниці з Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні Первомайський краєзнавчий музей спільно із Дитячою школою мистецтв розпочинає проєкт: «Діти війни: зона впливу Рейхскомісаріат Україна та Трансністрія» і запрошує всіх первомайців долучитися. Будемо вдячні за світлини, спогади, листи, розповіді про рідних, які були дітьми-війни. Сьогодні — моя перша розповідь на цю тему. Читайте. Пам’ятайте.

Друга світова війна стала найстрашнішою подією у житті кожної людини першої половини ХХ століття, а особливо для дітей. Адже під час війни саме діти залишилися найбільш уразливими і найменш захищеними. Смерть на них чатувала на кожному кроці: під час бомбардувань і обстрілів, перебуванні у концентраційних таборах і гетто, голоду й холоду. Дитячу психіку було зруйновано втратою близьких, сценами насилля, злиднями і постійною небезпекою.

Діти, які виросли у воєнні роки, дуже відрізнялися від інших, оскільки не мали дитинства. Комусь не дісталося батьківської любові, хтось не отримав освіти, їм щодня доводилося боротися за життя. Не випадково дітей війни називали «дітьми з дорослими очима».

Про дитячу військову долю писало багато вітчизняних та зарубіжних письменників, а от історики цю тему оминали. За словами науковця Тетяни Пастушенко, тема: «Діти і війна» довго залишалась маловивченою і малодослідженою, тому що вона по суті є антивоєнною, оскільки показує, що війна стосується кожного. Традиційно вважається, що війна — це справа солдата, дорослого чоловіка, який піде воювати на фронт. Водночас найбільш беззахисними є діти, жінки, цивільні люди.

Буття дітей під час Другої світової війни більш-менш описане, але якщо торкнутися статистики — то такої статистики немає. Оскільки дітей не рахували ані серед статистики втрат цивільного населення, ані в статистиці загиблих військових під час бойових дій.

У довоєнний період радянська влада, здебільшого, у зв’язку із адміністративними реформами, контролювала чисельність народонаселення. На місцевому рівні цим займались окружні виконавчі комітети та окружні статистичні бюро. На державному — центральне статистичне управління, яке складало статистичні описи округ за новими адміністративними межами.

У «Відчиті Першомайського округового комітету за 1923-1924 роки» зазначалось, що у м. Першомайську проживає 24 910 осіб, із яких жінок — 13 181, чоловіків — 11 729. Щодо дітей, то вказувалося: діти, молодші 10 років, — 5 469, із них жіночого полу — 2 765, чоловічого — 2 704. Вікова категорія населення 10-14 років становила — 3 785 осіб.

Таким чином у середині 20-х років ХХ століття у місті проживало 9 254 дитини.

У подальшій статистиці такій категорії населення, як діти, увага не приділялася.

Відносно чіткі дані про демографічну ситуацію у місці дає «Статистично-економічний довідник Первомайщини за 1928-1929 роки», виданий Первомайським статистичним окружним бюро у 1929 році. Фактично за 10 років до початку Другої світової війни. Кількість населення — 33 154 особи, жінки — 16 997, чоловіки — 16 157. Про приблизну кількість дітей можемо судити із статистики чисельності учнів у шкільних установах. Зокрема, достеменно, відомо, що у м. Первомайську в школах І ступеня навчалося 778 учнів, школах 7-ми річках — 2520 учнів.

Без сумніву голод, репресії серед дорослого населення, демографічна криза, що припали на 30-ті роки ХХ століття, змінили соціальне обличчя міста і країни в цілому.

Друга світова війна прийшла до Первомайська на початку серпня 1941 року. Місто окупували німецькі та румунські війська. Відразу постало питання про територіальний поділ Первомайська і створення двох різних адміністрацій, адже кордон між німецькою й румунською окупаційною територією проходив по річці Південний Буг і ділив місто на дві зони впливу.

Ольвіополь і Богопіль (І та ІІІ історичні частини Первомайська), розташовані на лівому березі Південного Бугу, увійшли до адміністративно-територіальної одиниці німецького цивільного управління — Рейхскомісаріат Україна. Голта (ІІ історична частина Первомайська), що на правому березі, стала адміністративним центром Голтянського повіту румунського губернаторства Трансністрія. До Голтянського повіту входили: правобережна частина Первомайського району, Кривоозерський, Доманівський, Врадіївський та Любашівський райони.

Нова влада обумовила «нове життя» на окупованих територіях, у фарватер якого потрапили діти.

Дітей, які постраждали у період Другої світової війни, умовно можна поділити на декілька категорій.

Діти з єврейських сімей

Їх привселюдно принижували, окупанти проводили акції побиття і показово знищували цілі родини. Леонід Мойсеєвич Дусман у книзі «Пам’ятай! Не повтори!» подає список євреїв — жертв нацизму, у якому є імена тих, хто проживав на теренах Первомайська і був вбитим у 1941 році. Жахлива статистика говорить про низку єврейських родин, яких спільно закопали в землю живими: Лебединські, Маймани, Соколи, Тарадаші, Шехтермани. Водночас, жителів міста примусили дивитися на «акцію». Велику кількість єврейських родин разом із дітьми розстріляли за межами Богополя.

Діти більшовиків

З перших днів окупації як румунська, так і німецька адміністрації почали масові винищення комуністів, комсомольців, радянських активістів. Вже 18 серпня 1941 року Генеральна дирекція поліції розіслала директиву своїм підвідомчим органам на захопленій радянській території про арешт всіх депутатів СРСР і союзних республік. За звітом губернаторству у Трансністрії по рубриці «виявлені комуністи» проходило 1938 людей. Будь-яких підозрілих розстрілювали. Окуповані румунами території були покриті в’язницями. Зокрема, у тираспольській в’язниці утримувалися члени підпільної організації «Партизанська іскра» — Дарія Дяченко та Іван Герасименко.

Діти більшовиків залишилися сиротами, чимало їх відправили до концтаборів. Вони переживали знущання як представників режиму, так і власних земляків, які видавали родини-комуністів новій владі.

Діти, що перебували в окупації

Життя у супроводі пострілів і звуків сирени, у зруйнованих будинках, підвальних приміщеннях і бомбосховищах. Життя поруч із окупантами, боротьба з недоїданням, холодом, брутальним відношенням, без захисту і порятунку стало звичним для дітей, що жили в окупації.

Частину дитинства забрала трудова повинність. Так, міська управа Голти видала оголошення від 11 березня 1943 року, у якому вказувалось: «У зв’язку з необхідністю повного залучення працездатного населення Голти до виконання трудової повинності всі громадяни у віці від 14 до 60 років зобов’язані зареєструватися у відділі праці». Праця 14-річних дітей вважалась суспільною нормою.

Спогади дітей, що жили в окупації, є різними: і про те, як бомбили місто, і про те, як вели себе німці і румуни, і про те, як залишали Первомайськ. Дитина війни Анатолій Островершенко згадує: «Ранньою весною (1944 рік) до хати ввійшли німці, дядько почав жартувати, що Гітлеру вже «капут», а мати почала вмовляти солдат, які вже дістали зброю, не вбивати його, пояснюючи, що він психічно хворий, дядько заплакав, раптом хтось покликав солдат і вони швидко пішли». Ще згадує, як по вулиці (тоді провулок Вузький) рухався німецький обоз і німець поважного віку повільно вів дуже гарного, сніжно-білого коня, який шкандибав. Вони рухалися у бік залізничного вокзалу.

Діти-евакуації

Досить складною була і доля дітей, яких відправили в евакуацію на Урал у Західний Сибір, Середню Азію, Казахстан. Тижневі переїзди у товарних вагонах без належного харчування, відсутність води та будь-яких гігієнічних умов ставали причиною високої смертності. Діти потрапляли до чужого середовища з іншою культурою, традиціями, умовами життя, що стало запорукою їхнього виживання, однак примусило їх швидко подорослішати.

Валентина Крістофолі згадує, що з 4 липня 1941 року німці бомбили Первомайськ, особливо залізничний міст. Родині довелось перебратися у район «Цукрового заводу». Її дід до війни працював машиністом на залізниці, йому запропонували евакуацію.

«Із ДЕПо станції Голта відправляли останній потяг. Їхали повільно, оскільки на одній колії один за іншим рухалися потяги із обладнанням заводу імені 25 Жовтня. Одного разу по селектору повідомили, що летить німецький «бомбовоз», всі, хто міг, залишили вагони і кинулись ховатись у скирти соломи, що були неподалік колії.

Увечері потяг знову продовжив свій шлях на схід. Їхали у вагоні, що не мав даху. Зверху нашвидкуруч зробили дощане перекриття, це трохи рятувало від дощів. Приїхали у Вороніж, згодом нас поселили на одному із Сторожевських хуторів. Ми спочатку жили з сім’єю голови колгоспу, а потім — у покинутих будинках, які привели трохи до ладу. Кожного дня йшли на роботу у колгосп, працювали на тютюновій плантації (у тих краях тютюн низькорослий). Ми, діти, його рубали, потім різали стебла навпіл, нанизували на нитки, щоб сушився.

1 вересня 1941 року розпочались заняття в школах, однак навчалися недовго, німці підступили до Воронежу. Родині знову довелось збиратися в евакуацію. Цього разу їхали пасажирським вагоном у далекі землі Казахстану, де були піски, піски і ще раз піски».

Діти-остарбайтери

Так званні «східні робітники», остарбайтери — особи, вивезені нацистами до Німеччини на примусові роботи. Ще одна сторінка вкраденого дитинства. З весни 1942 року розпочалася агітація населення щодо можливості працювати у Німеччині. Спочатку людей вивозили за «умовно-добровільної згоди», згодом — під тиском переслідувань, брутального терору, облав. У Німеччині більшість дітей-підлітків працювали у приватних підприємців, у сфері сільського господарства, як прислуга. Робота супроводжувалась зневагою, презирством, побиттям, відсутністю будь-якого особистого простору для життя.

Одним із остарбайтерів був Леонід Чорний. Зі спогадів його дітей Миколи, Тетяни, Любові, які записала історик Людмила Бондар, відомо, що родина жила на Поронівці. Під час окупації там господарювали німці. Льоня був старшою дитиною і, коли йому виповнилось 16 років, хлопець разом із молодшим братом Борисом переховувались у родичів у Кінецьполі, на румунській території. Влітку 1943 року під час облави його і забрали на роботу до Німеччини. Товарні вагони стояли в районі птахокомбінату. Після завантаження, коли ешелон відправився, молодь весь час знаходилися у битком набитому вагоні, дорогою їх не кормили.

«У Німеччині працювали на шкіряному заводі у містечку Вормс. Дуже голодували, тому жували шкіряні відходи, сухожилля тварин…»

Через важку роботу і голод найбільшу частину молоді списували на ферми. Так Льоня потрапив на ринок робочої сили. Його забрала Ельза Графф – власниця ферми Вауер. На фермі хлопець доглядав свиней, працював на землі. Роботи було багато, фрау поводилася жорстоко: поселила хлопця у хліву, кормила мало, доводилося потай їсти корм, яким готував скотину. Життя Льоні дуже змінилося, коли приїхав у відпустку з Франції господар ферми Віллі Графф. Він наказав дружині переселити хлопця до будинку, йому виділили окрему кімнату і стали нормально годувати. Вранці, коли він йшов у поле, йому давали обід: каву, бутерброд, сир, пляшечку вина. І хоч Льоня не пив і відмовлявся, щодня вино клали у сумку.

Після повернення перебував у фільтраційному таборі для перевірки. Згодом його призвали до лав радянської армії, служив зв’язківцем в артилерії, у Кантемирівській дивізії. У мирний час довгі роки постійно викликали до КДБ.

Діти-солдати

Заступник директора Національного музею історії України у Другій світовій війні Людмила Рибченко повідомляє: «Коли вичерпувалися людські ресурси, підлітками поповнювали армію. Доведена трагедія дітей, які підросли до 16-17 років, — їх призивали, просто шикували у ряд за зовнішнім виглядом. Не мали права призивати навіть за документами, навіть за всіма розпорядженнями. Ті, хто не воював, повинні були відправлятися в тилові райони у Приволзький військовий округ, у Московський військовий округ на навчання. Однак ніхто цього не робив, мало хто цим займався у період наступальних операцій. І багато дітей-підлітків просто загинуло.

Часто неповнолітніх новобранців відправляли вперед у наступальних операціях, вони мали здобути зброю в бою. Через те біля кожного населеного пункту є безіменні могили невідомих солдат, які гинули десятками і сотнями.

Повоєнний період та діти війни

Війна закінчилась: стихли постріли, ворог покинув нашу землю, повернулися діти з евакуації, остарбайтери — з Німеччини, повернулася радянська влада.

Крім загибелі і хвороб, величезною проблемою у повоєнні роки стало дитяче сирітство, напівсирітство. Є дані, що на грудень 1944 року в Україні на обліку було 125 000 дітей-сиріт. Не всі вони мали державну допомогу або ж перебували у дитячих будинках, багато жило у далеких родичів, прийомних батьків, а інші, у кращому випадку, ставали «синами полку», а в гіршому — вулиці.

Повоєнний період — це час дитячого виживання: голод 1946-1947 років, відсутність елементарного облаштованого побуту, безкінечна потреба працювати. Всі дитячі роки — це стрес і боротьба за життя, не виникало питання про власні мрії, бажання, можливість себе реалізувати. Адже на першому плані було життя вцілілої сім’ї, треба було відбудувати хату, обжитися господарством, хоч якось закінчити школу. Діти мали виживати у зруйнованому і знищеному світі.

Друга світова війна закінчилася, однак ніхто не повернув дітям дитинство. Ті, хто жив в окупації, перебував у концтаборах, був примусово вивезений до Німеччини, отримали презирство, зневагу, брутальність. У буденних соціальних ніким необмежених і некерованих конфліктах їх називали: «німецькими вівчарками», «німчурою», «німецькими підстилками». Всі, хто були в окупації, стали «винними» у зв’язках із ворогом. А сумнозвісна графа радянської анкети: «Чи були ви або ваші родичі на окупованій території» визначила долю багатьох тисяч дітей. Діти війни не мали реабілітаційних центрів, з ними не працювали психологи, вони просто жили далі.

Увесь світ погоджуються з тезою: «Там, де війна, не місце дітям, однак війни тривають і кожне десятиліття є нові «діти війни» з втраченим дитинством»

Первомайський краєзнавчий музей спільно із Дитячою школою мистецтв розпочинає проєкт: «Діти війни: зона впливу Рейхскомісаріат Україна та Трансністрія» і запрошує всіх первомайців долучитися. Будемо вдячні за світлини, спогади, листи, розповіді про рідних, які були дітьми-війни.