22 лютого – День пам’яті Олени Теліги
Сьогодні день пам’яті Олени Теліги – української поетеси, громадської та політичної діячки.
Її коротке життя було схоже на спалах: «Шалена любов до життя і шалена погорда до смерті. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання?» Так писала і так діяла Олена Теліга – поет, літературознавець, громадський і політичний діяч, поза сумнівом, одна з найпомітніших постатей українського зарубіжжя, повідомляє Укрінформ.
Вона увійшла в життя «як в безжурний танок», а вийшла з нього як мужній воїн. Народжена під Москвою в 1906 році, вона жила в Чехії, в Польщі, але мріяла і думала, передусім, про Україну. Загинула вона теж в Україні – в окупованому нацистами Києві.
На неї, як на українську патріотку, полювало гестапо. Її схопили в приміщенні Спілки письменників, яку Олена Теліга очолювала під час німецької окупації, ув’язнили і розстріляли 22 лютого в Бабиному яру.
Її чоловік – Михайло Теліга, який не мав жодного стосунку до літератури (був фаховим інженером), добровільно пішов на смерть разом із нею. «Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга», – видряпала вона на стіні камери №34 на вулиці Короленка, 33 – тепер Володимирській. А зверху – тризуб. Звідти її й повели на розстріл. «Я не бачив чоловіка, що так героїчно вмирав би, як ця гарна жінка», – нібито сказав один із німецьких офіцерів перед стратою української поетеси.
Можна сказати, що життя Олени Теліги ділиться на дві половини: перша – доволі безтурботна, хоч і бурхлива, а друга – ідейно-героїчна. Олена зростала в російськомовному середовищі. Родина мешкала в Петербурзі, з 1918 року – в Києві. Батько Олени – Іван Шовгенів був професором Київського політехнічного інституту, за часів УНР очолював департамент у міністерстві шляхів. Після поразки Українських Визвольних змагань родина емігрувала до Чехії. Там Олена навчалася на історико-філологічному відділенні Українського педагогічного інституту в Празі. У студентські роки, доти російськомовна, остаточно переходить на українську.
У 1926 році Олена вийшла заміж за Михайла Телігу. Саме в Чехо-Словаччині вона ствердилася як поетеса та літературознавець. Згодом, після знайомства з поетом Олегом Ольжичем, у 1939 році вона вступає до лав Організації Українських Націоналістів Працює а її культурній референтурі. Готує тексти листівок, відозв, летючок, які відправляли в Україну. Після початку радянсько-німецької війни, у липні 1941 року Олена разом із письменником Уласом Самчуком у складі однієї з груп перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Тут поетеса одразу поринає в культурне життя, організовує Спілку українських письменників, співпрацює з редакцією «Українського слова», видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Така діяльність не могла бути не поміченою гітлерівцями. Її попереджали про небезпеку арешту, пропонували залишити Київ, але вона залишилися. Як пише Олег Жданович, вона відповіла на всі застороги й поради друзів: «На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту… Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця…»
22 лютого 1942 року Олену Телігу разом з її чоловіком та іншими членами ОУН розстріляли в Бабиному Яру. На умовному місці загибелі українських патріотів нині встановлено пам’ятник.
Життя
Василеві Куриленкові
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Заквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на дно…
А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: “Живи!”
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!
Читайте також: Сьогодні Никифора та Панкратія
1055 всього переглядів, 2 сьогодні
