Жити, а не проживати. Про те як відпочиває головний редактор “ТВ Всесвіт”
Про активний відпочинок та його вплив на реалії життя
Рутина. Пам’ятаєте той монолог з «Втечі з Шоушенка» про рутину Енді Дюфрейна? Щоденний страх, збоченці, що чатують на кожному кроці, палюче відчуття несправедливості і тотальної безвиході та всепоглинаючої самотності…Це була його рутина. Є своя рутина і в кожного з нас. Та, вона не в Шоушенку, на щастя, але вона від того не перестає бути рутиною. Вона відвойовує в нас все більше сил та часу, марнує наше життя.
Вона гризе нас, як зграя піраній, кусає, як Голум кусав пальці Фродо, вона відриває від нашої душі кавалки живої плоті…Хоча душа, кажуть, нематеріальна. Але ж ми відчуваємо, як нас рутина шматує нас. І ми щодалі вже не встигаємо регенерувати так швидко, як треба, аби щодня випромінювати радість.
Але регенерувати ми таки маємо, бо щодня потрібні своїм найближчим, хто не може без нас. В кожного є такі. І тому маємо придумувати, де брати сил, аби і далі махати направо і наліво своїм мачете, складеним з жаги до життя, відганяючи рутину. Ми маємо будь що бути…
І шо ж його робити відтак? Відповідь у нашій маленькій спільноті борців з рутиною знає кожен – збирати наплічника та йти. Або ж їхати. Але то вже тре збирати ровер. Хоча, власне, обидва варіанти для нас не проблема. І тепер ми знаємо точно – жодних проблем та перепон тому нема від слова зовсім. Та, цього разу гурт не дорахується когось одного, завтра – іншого. Але ми рушимо. І нас, як на свій подив нині казав дядько гуру Шуня, не зупинити.
Наш 2019 почали з серйозного виклику – першого ж дня року подолали чверть сотні (так, не 25, а саме чверть сотні – так смачніше) кілометрів уздовж Синюхи. Подолали на диво для самих себе – легко та невимушено! Зима цьогоріч в нас кльова, така от енциклопедична, канонічна, ортодоксальна (навіяно темою Томосу, пробачте) зима. Прохолодно, але не надто, сніжно та затишно.
Відчутною приправою до нашого салату вражень стала Циця – чотирилапе створіння, яке разом з нами теж втекло від власної рутини. І яке мало шанс не повернутися з походу. Але більшість з нас уважно прочитали у дитинстві Екзюпері (особисто не переварював ніколи «Маленького принца», але книжка попри те правильна), а особливо проникся ним Сашко Душенко. Тому коли ця руда бестія захтіла попити та пішла собі на край криги, і звичайно ж, впала у воду, а ми дивились кілька секунд на реакцію один одного та неквапно знімали рюкзаки, Сашко першим гукнув: «Шо хочте, я Цицю не кину» і пішов на лід. Той заскрипів, змусивши Сашка піти до берега. Людяне взяло гору і стали гуртом рятувати бідолаху. Простягли довгу гілку – не виходить. А Сашко, зауваживши, що саме для цього ростив довгі ноги, а не для того, шо ми подумали, вдруге пішов на лід, але цього разу лежачи. Ну і витягнувся, значить, Сашко на крижині, поряд витягнувся я, тримаючи його за ті ноги, які не для того, шо ви подумали, він ростив… І треба було бачити тих двох. Мокра, усе ще з відтінком справжнього, тваринного, але усвідомленого страху в очах, Циця, і трохи менше мокрий, але щасливий Сашко, що матюкав тварину, притискаючи до себе.
Вражень, проте, не бракувало і без собачого запливу. Як зауважив Сашко Смольніков наприкінці маршруту, усі краєвиди, що оточували нас цього дня, нагадали йому подорож хобітів через Середзем’я. Настільки вони різні, своєрідні, але таки неповторні. Тут і міні-ліс на Косі, і схили та скелі вздовж дач на Грензаводі, і похмурий, майже містичний індастріал біля кар’єру у Болеславчику, і вербові зарості поблизу Богополя, і жахливі смітники вже вздовж Синюхи на самому Богополі….Стоп! Останнє – то не звідси! Словом, первозданна, майже незаймана природа дозволила нам відчути себе її частиною. Регенерація наших душ відбувалася, як у головних героїв комп’ютерних ігор, коли вони знаходять аптечку. Ага, ну і тих з нас, хто є інтровертами, неабияк потішив той факт, що лебедів цього дня ми зустріли на порядок більше, ніж людей. Словом, дату обрали правильно. Відтак – пообіцяли собі і один одному продовжувати в такому ж дусі.
І продовжили. Черговий маршрут запропонував дядько гуру. І сам в останній момент іти передумав. Бо взяв сноуборд і поїхав підкорювати схили за місто. Тому, стежкою Шу Мі Ліна ми йшли без її засновника. Для довідки – ця стежка є велосипедним маршрутом від Первомайська через Грушівку до мосту в Іванівці і назад до міста вже через Мигію. Хоча, рухатися можна і в зворотному напрямку. Пішохідний варіант стежки не геть зовсім повторив веломаршрут, хоча б тому, що стартували та фінішувати ми не в місті, а в Грушівці та Мигії відповідно. Але те було виправдано через щедрість, з якою зима накидала у Первомайську та навколо снігу аж по … зону малого тазу. Спробувавши напередодні трохи походити сніговою цілиною, з жалем констатував – не подолаємо за світловий день ми чергову чверть сотні… Але новий, куди більш складний виклик самому собі, кинути дуже хотів. І в цьому ми співпали абсолютно усі.
Вирушили бадьоро. Про всяк випадок перші пів години обдумували на ходу резервний варіант маршруту. Але, подолавши за трохи понад три години половину маршруту, зрозуміли, що нам те таки по плечу. Наші дівчата, проте, від непростого просування сніговими кучугурами, вже ледве знаходили в собі сили рухатися далі. Але мужні хлопці обіцяли нести якшо шо на руках, або лишити десь, коли стомляться… Останнє додавало дівчатам прагнення іти самотужки.
Цього разу нам знову були супутниками неповторні, наче ще кращі, ніж двома тижнями до цього, краєвиди. Сонячно, ледь нижче нуля, засніжені дерева, вкриті білою хвилястою ковдрою галявини, які з невимовними криками радощів наші дівчата позбавляли недоторканості. Все, наче у казці. От лише іноді доводиться ломитися крізь чагарники (це якраз там, де стежка Шу Мі Ліна йде уверх, до полів) та навіть долати балки поваленими стовбурами дерев. Але сміливців для такого екстриму нині лише двоє – художнє подружжя Альона та Сашко.
Дійшовши до мосту, засмутились через його стан. Втомлений кільканогий велетень розкинув руки, поєднавши два береги древнього Гіпанісу, підставляючи свої вже добряче подзьобані погодою та неякісним ремонтом плечі багатотонним вантажівкам та легковикам. Ті долають міст уже з пересторогою. Так само обережно йдемо й ми, то тут, то там відсутні цілі прольоти перил, відкриваючи перед очами прірву. Тому минаємо міст, поки нема машин, прямо по проїзній частині.
Невелику частку шляху вирішуємо пройти не вздовж річки, як до цього, а верхом, спостерігаючи неосяжні панорами нашого рідного гранітно-степового Побужжя. Більша частина групи вже озброїлась палицями замість трекінгових. Я свої чогось не взяв, хоча мудра Ксю, альпіністка моя-скалолазка моя пропонувала. Згодом вирішуємо таки знову спуститися донизу, до річки, бо рух балками в режимі ап енд даун позбавляв сил занадто швидко. А снігу з цього берегу насипало ще більше, подекуди в ньому вже навіть і зона малого тазу тонула.
Дуже додав сил омріяний обід на кризі замерзлого невеликого струмка. А ще калорій добирали або ж гарячим чаєм та кавою або ж фірмовим бренді від Діми Завадського. Воно було геть не зайвим, бо по обіді темп наш помітно уповільнився, а перепон природа нам заготувала чимало. Але долали ми їх знову завзято та невимушено. Ще й сонце, що котилося до обрію, дарувало нам просто неповторно-неймовірно-надсуперові миті, багато з яких ми встигали фоткати. Час ішов, ми йшли, але на відміну від часу, втомлювалися і йти ставало дедалі важче. Сніг вже наче засмоктував наші змоклі від цілоденного марафону ноги. І ось тут, коли видерлися на чергову скелю – перед очима постало крижане блюдо радонового озера, оточене гранітним намистом. В присмерку те все укупі вже мало якийсь містичний вигляд. Відтак – робимо останнє цього дня спільне селфі і бадьорі (неясно чого) крокуємо далі, а вже за 15 хвилин беремо на абордаж дерев’яну шхуну біля Протичанської скелі. І це все – наш маршрут подолано. Багато хто крім мене м те не вірив, і виявився разом зі мною чи то песимістом, чи просто недооцінив свої сили.
Далі так робити вже не будем – тобто недооцінювати власні сили та бажання. Не будем боятися хотіти того, що справді хочем і робити те. А що будем – так це планувати наступні маршрути, виривати з криком і попри весь спротив, у рутини час і радіти годинам, проведеним разом один з одним. І рубати тих піраній щодня і щогодини, живучи своє життя, а не проживаючи його.
Володимир Галузінський
Читайте також: Миколаївщину знову замітає снігом (фото)
1339 всього переглядів, 1 сьогодні
