Забули дитину, святкували у лісі: 5 історій про те, що ще може трапитись у передноворічний час
У передноворічний час можуть траплятись різні дива та пригоди. Ми зібрали п’ять різних історій, які ілюструють, яким різним може бути Новий рік та Різдво для кожного з нас.
Історія від таксиста
Попри те, що сам оповідач відмовився стати публічним, ми вирішили, що історія вартує того, аби її опублікували.
Якось у новорічну ніч я отримав чергове замовлення. Приїхав на виклик молодої пари, яка поверталась з гостей. Були, ясна річ, напідпитку. Привіз їх додому і лишив. Наступне замовлення зробила пані похилого віку. Щойно ми від’їхали, каже: «Яка ж у вас складна робота».
— Чому складна? — здивувався я.
— І дитину доводиться брати з собою на роботу.
— Яку ще дитину? — моєму здивуванню не було меж. Я повернувся до пані і раптом на задньому сидінні побачив малу дитину, яка спокійно спала. Виходить, пара забула її у таксі.
Тетяна Дуплик
Коли син був ще маленьким, ми тримали козу. Він дуже її любив, годував з рук. Всюди, де знаходив щось їстівне, приносив і простягав своїй улюблениці. Травинки, листочки, квіточки — будь-що.
Наближався Новий рік і всі були надзвичайно зайняті. Ми з чоловіком на роботі, а син з бабусею вдома. Якраз принесли пенсію. Бабуся поклала її і пішла готувати святкові страви. Трохи пізніше їй знадобились гроші, однак на місці їх вона не побачила. Вдома окрім неї та онука нікого, тож і звернулась до нього: «Ти бачив гроші?» — «Бачив». «А де ж вони?» — «У козочки». Здивована бабуся пішла шукати свою пенсію, обійшла увесь сарай і не знайшла. «То де ж бабусині гроші?» — «Я ж кажу, козочка з’їла».
Отак наша козочка з’їла бабусину пенсію.
Тетяна Кострикіна, журналістка
Мені пощастило з ріднею — всі дуже творчі та креативні. Саме тому будь-яке свято чи дійство, яке організовували мої дядя з тітонькою, я пам’ятаю і досі. Однак, саме цю історію святкування Нового року я якраз пам’ятаю погано, бо була ще маленькою. Тож, щоб зібрати повну картину, довелось поспілкуватись чи не з кожним її учасником.
Того року дорослі вирішили зустріти Новий рік родинами у лісі. Справжньому. Оскільки якогось транспорту на той момент не мали, та й зима, дішли туди пішки. Попри те, що було відносно «тепло», снігу насипало добряче — часом кучугури були дорослим по коліна. Однак ніхто не згадав про важку чи довгу дорогу.
Яке ж новорічне свято без ялинки? Прикрашали ми її вже на місці, живу. Прикраси взяли із собою. Щоб зігрітись і розігріти їжу, розвели багаття. Моя двоюрідна сестричка підійшла до вогню близько і трохи підпалила свою шубку.
Святкова програма складалась з музичних композицій, які хлопець другої двоюрідної сестри (так, рідня в мене велика) зіграв на трубі. Цей момент запам’ятався: звук труби у абсолютно пустому лісі.
Звісно, у лісі ми не ночували, ще якийсь час посиділи біля вогню, розповідали історії, щось їли. А потім вирушили додому, так само, пішки.
Антоніна Албул, керівник театрального гуртка Барвінок
Сталось це цього року, «свіжа» історія і емоції ще також «свіжі». До новорічного концерту ми готувались давно та ретельно. Все йшло за планом: слова вивчили, костюми підготували. За годину до початку концерту мені починають телефонувати батьки моїх головних героїв і, вибачаючись, повідомляють, що діти захворіли, тож на концерт прийти не зможуть. Важко описати словами мій стан. До початку — крихта часу, замінити іншими дітьми нереально, адже слів вони не знають.
Рішення прийшло миттєво: значить — гратиму все сама. Так, слів не знаю. Що ж — імпровізую. Загалом довелось відіграти в трьох сценках: лисичку з казки про Колобка, хлопця зі сценки про позитив, ще й вірші декламувати.
Та це були не всі сюрпризи, які мені підготував Новий рік. Вперше у житті я займалась постановкою казки «Ріпка» для батьків. Ніколи раніше не бачила, щоб дорослі так нервували, більше ніж їхні діти перед виступом. Вивчили слова, приготували костюми, вирішили, що і як робити, щоб виглядало краще, а перед виходом на сцену: страх в очах і тремтіння рук. Вони ж відповідально ставляться до цього та все рівно, як діти. Із великою впевненістю можу сказати, що дорослі, так само як і діти, все одно вірять у казки і дива. Однак дехто їх створює, а хтось просто дивується.
Жанна Семененко-Руських, журналістка, народна майстриня з вишивки
ДОЛЕНОСНЕ НОВОРІЧЧЯ
В 135-й кімнаті гуртожитку нас мешкало 10 дівчат-першокурсниць. Характери – різні, настрої та вподобання – теж, але в одному виявилися одностайними: зустрічатимемо Новий рік разом, у своїй кімнаті. Пропозицію підтримали всі і підготовка до свята закипіла: булькали каструлі, шкварчали сковорідки, нарізалися овочі та шинка.
Десь о 10-й вечора почали накривати стіл. Виглядав він досить пристойно та апетитно, як для студентів, ялинка сяяла іграшками, дівчата сиділи перед люстерками, додаючи останні штрихи до краси і вроди. Вже одягли святкові сукні, в кого вони були, і зібралися, щоб традиційно провести старий рік, який для кожної з нас був успішним: стали ж студентами!
Раптом стук у двері. Наполегливий такий. Відкриваємо. Заходить Євген Боровик, студент-другокурсник, майбутній фізик, хлопець Валі Ланової, вітає нас з прийдешнім святом і виголошує цілу промову, суть якої зводилася до того, що негоже дівчатам без хлопців таке доленосне свято зустрічати, а хлопцям – без дівчат, тож вони вирішили всіх нас запросити до себе в гості. Наші заперечення не приймалися. Та найпереконливішим аргументом стала ялинка з вогниками, яку хлопці вбрали ще вчора, та магнітофон: будуть танці! А як же накритий стіл? І тут Євген зробив те, після чого ми всі почали швиденько одягатися. Він взяв скатертину за кінці, зв’язав її хрест-навхрест, ми й зойкнути не встигли.
А треба сказати, що відстань між гуртожитками навіть за одеськими мірками була немалою, 4 квартали потрібно було подолати якнайшвидше, бо ж час стрімко спливав, до Нового, 1967-го, року залишалися лічені хвилини. Навіть вахтер хлопчачого гуртожитку нас не затримував своїми традиційними: ви куди? Вже пізно. Мабуть, спритний Євген про все заздалегідь домовився
Звичайно ж, час пролетів непомітно, адже всі ми були юні, завзяті, амбітні. Нам було цікаво разом, хоча й точилися одвічні дискусії між фізиками та ліриками.
Це перше студентське новоріччя стадо доленосним для мене. Саме на цій вечірці я й зустріла свого майбутнього чоловіка. Майже через три роки потому доля подарувала мені мою першу донечку Світлану, а вона через чверть століття – мою першу онуку – Софійку.
Не знаю, на жаль, чи на щастя, схильна до останнього, цей шлюб не був тривалим, бо згодом я зустріла Людину моєї долі – Станіслава, який подарував мені найщасливіших 31 рік життя, другу доньку Оксану, а вона – двох онуків Данила та Богдану.
Сьогодні, у переддень Нового року, озираючись на більш ніж пів століття назад, не можу скаржитися на долю. Вона – моя. З усіма її успіхами й невдачами, відкриттями й розчаруваннями, Кілометрами пройдених з наплічником доріг, перебуванням у різних країнах, знайомствами з тисячами людей, тисячами списаних на газетній епопеї сторінках. Сотнями вишитих доленосно-оберегових речей. І жодна зустріч чи подія не були зайвими чи недоречними.
І наостанок: не трапся та новорічна першокурсна вечірка, скількох щасливих подій у моєму житті просто не відбулося б. Щасливого Нового року, друзі! Не бійтеся експромтів та несподіванок. Вони наповнюють життя драйвом та ексклюзивом.
667 всього переглядів, 1 сьогодні
