Самоучка, талант якої визнав Пікассо. Постать в історії та сучасності
“Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” – так Пабло Пікассо відреагував на роботи унікальної та самобутньої української художниці – Катерини Білокур.
Народилась вона 7 грудня 1900 року в с.Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Яготинський р-н Київської області). Життя К. Білокур було зарані сплановане згідно з типовими сільськими уявленнями, тому коли дівчина замість шукати чоловіка чи вишивати придане, почала малювати, батьки назвали її дивною і серйозно занепокоїлись про її майбутнє. З тих пір, як батьки застали дівчину за цим заняттям, доводилось малювати тільки потайки.
Спочатку, жодних художніх інструментів художниця не мала, оскільки коштували вони для пересічних селях занадто дорого. Та й сенсу в малюванні ніхто не бачив. Тому Катерині доводилось малювати вуглинками на шматках полотна, на стінах чи зошитах брата. Читати вона навчилась рано, приблизно у 6-7 років, за Букварем, і батьки вирішили, що як читати вже вміє, значить до школи їй ходити не треба. Цим самим вони закрили для неї назавжди всі навчальні заклади.
У 1922 чи 1923 році художниця дізналась про Миргородський технікум художньої кераміки, і незважаючи на те, що навіть слово «кераміка» вона не розуміла, вирішила подати документи на вступ. Везла з собою два малюнки – копію з картини та начерк дідівської хати з натури. Самі лиш малюнки могли засвідчити непересічний талант дівчини, але двері технікуму для неї зачинились відразу після того, як керівництво дізналось, що дівчина не закінчила навіть семирічку.
Катерина пробувала ще вступити до Київського театрального технікуму у 1928 році, але й тут отримала таку саму відповідь.
Тому всі свої знання у сфері живопису К. Білокур отримувала через власний досвід, або завдяки випадковим знайомим, які давали їй цінні поради. Так, до певного часу художниця писала свої картини на незаґрунтованому полотні. Через що картини швидко тьмяніли та втрачали кольори. Згодом, не знаючи, як саме необхідно ґрунтувати, Катерина почала покривати полотна кілька разів сумішшю фарб, створюючи таким чином фон. Але хтось підказав їй та навчив правильно готувати полотно до письма. Можливо, це був учитель Іван Григорович Калита – художник-аматор або іконописець зі Смотриків.
Унікальним був і метод письма. Катерина Білокур ніколи не малювала ескізів, навіть попередніх нарисів не робила, не наносила на картину і попередні контури композиції. Малювала тільки на повітрі, переносячи мольберт з місця на місце. Навіть найбільші свої картини писала тоненькими пензликами.
Цікавим було і те, що пензлики художниця робила сама – вибирала з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36 мм. Для кожної барви був свій пензлик.
Змінилось життя художниці у 1939 році, коли вона почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Оксани Петрусенко і вирішила відправити їй листа, в який вклала маленький шматочок полотна з малюнком калини. Цей малюнок так вразив співачку, що вона разом з друзями – Касіяном, Тичиною, йде до Центру народної творчості. До Катерини Білокур посилають Володимира Хитько, який очолює художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Вражений роботами художниці, Хитько декілька робіт забирає до Полтави, і там показує своєму товаришу, художнику Матвієві Донцову. Відразу було вирішено влаштувати виставку. І от, в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості, відкрилась перша персональна виставка художниці-самоучки Катерини Білокур. Складалась вона з 11 картин.
Успіх був величезний. Катерину преміювали поїздкою до Москви, де вона відвідала Третьяковську галерею, Пушкінський музей.
У 1944 році до Богданівки приїздить директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай – запропонувати виставку та купити картини. Саме завдяки йому цей музей має найкращу колекцію робіт Катерини Білокур.
Увесь цей час художниця продовжує писати, інакше вона просто не може. Одна за одною з’являються її прославлені картини “Декоративні квіти” (1945), “Привіт врожаю” (1946), “Колгоспне поле” (1948-1949), “Цар Колос (1949) та інші. В повоєнні роки К.Білокур прийняли до Спілки художників України (1949 р.), нагородили званням Заслуженого діяча мистецтв України (1951р.) та Народного художника України (1956р.). Її твори регулярно експонують на виставках у Полтаві, Києві,Москві та інших містах. Навіть з’явились перші учні – Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Галина Самарська.
Померла художниця 10 червня 1961 року, після тяжкої хвороби.
Творчість Катерини Білокур увійшла до найкращих надбань української культури XX століття. Її картини – «Цар-Колос», “Берізка” і “Колгоспне поле”, включили до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року. Саме тут з роботами української художниці і познайомився Пабло Пікассо.
А от у рідному селі талант Катерини не визнавали. Після її смерті в хату заселились чужі люди, картини закинули на горище. Односельчани використовували роботи Білокур, м’яко кажучи, не за призначенням, десь ними заставляли прохід до свиней, десь на них ставили відро з помиями. І тільки у 1977 році у Богданівці відкрили меморіальний музей Катерини Білокур.
Незважаючи на те, що Катерині так і не вдалось отримати освіту, все своє життя вона вдосконалювала свою майстерність. Її роботи вражають глибиною, багатоплановістю, м’яким колоритом та різноманітністю кольорової гамми. Все життя К. Білокур зображувала те, що так любила – квіти, природу рідного села, красу та велич пір року. Від її картин неможливо відірвати погляд, вони просякнуті щирою любов’ю та теплотою серця. Стільки в них добра та справжнього, від Бога, таланту.
Тетяна Кострикіна
Читайте також: Для чего нам искусство
1494 всього переглядів, 2 сьогодні
