Миколаївщина козацька. Міф про «дикий степ» розвінчано істориками
Коли українці задають питання: «За що нам все це?», маючи на увазі всі негаразди, які постійно випадають на долю нашої країни, правдиву відповідь чути не хочуть. А однією з причин всього цього є забуття. Ми «забули» нашу історію, хто ми є і звідки, не знаємо історії власних міст та сіл, не цікавимось історією власної родини.
Як тут не пригадати світового злочинця слова Геббельса: «Якщо у нації забрати історію, то через покоління вона вже перетвориться у натовп. А ще через покоління нею вже можна управляти на власний розсуд». От і ми потроху б перетворились у натовп.
Завдяки такому «забуттю» нам дуже легко нав’язують різноманітні «легенди», стосовно нашого походження. Наприклад, міф про те, що на Півдні України, а саме на території Миколаївщини, до приходу російських військ у другій половині XVIII сторіччя, існувала незаселена територія – Дике Поле. Так псевдоісторики назвали область у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї. За твердженнями радянських істориків, цивілізацію на ці території принесла російська армія за часів Потьомкіна та Катерини II. І тільки після них степи, де раніше пробігали самі татарські орди, з’явились перші осілі поселення.
А ми що? А ми повірили, бо ж ніхто, навіть місцеві краєзнавці та історики не напружувались зайвий раз, щоб вивчити історію цього краю. Яку запропонували версію – таку й підтримали.
На презентації збірки. Фото прес-служби Центральної бібліотеки ім.М.Л. Кропивницького
Цей популярний російський міф, переконливо спростовую науково-популярне видання, яке нещодавно вийшло у Миколаєві – книга «Миколаївщина козацька». Це результат кропіткої, шестирічної роботи трьох миколаївських дослідників-ентузіастів – Октябрини Ковальової, Олександра Шарафанова та Олександра Добровольського. В пошуках історичної правди, вони об’їхали всю область, переважно власним коштом. Хоча, інколи вони зустрічали не байдужих громадян, які всіма можливими силами допомагали дослідникам.
Ця книга – фундаментальне дослідження такого історичного явища, як козацтво на території Миколаївщини. Тут охоплюється період від зародження козацтва до ліквідації Січі наприкінці XVIII ст. Нам важко в це повірити, але ці території дійсно були козацькими, про що свідчать численні історичні, а також опосередковані джерела. Немає сенсу переповідати всю книгу (її краще придбати, і не лиш прочитати, а вивчити), варто згадати лише найбільш вражаючі висновки, до яких змогли дійти автори книги.
Дике Поле дійсно існувало, однак це було набагато раніше, ніж пропонують нам радянські історики. Після завоювань Батия і створення Золотої Орди на цих степових територіях, крім татарських кочівників, не залишилось нікого. Але з часом сила цієї держави починає зменшуватись і у 1362 році литовський князь Ольгерд переміг татар на Синіх водах. Вже на початку XV ст. литовсько-українська держава князя Вітовта пробила собі вихід до Чорного моря. Саме в цей час на території Миколаївщини було засновано міста Дашів (сучасний Очаків), Соколи (Вознесенськ) та інші поселення. Наприклад Семенів Ріг, який заснував князь Київський Семен Олелькович. Цікавий він тим, що населяли Семенів Ріг українці і якраз їх можна вважати попередниками українського козацтва, яке організаційно сформувалось дещо пізніше. То ж виходить, що українці на цю територію заселились задовго до приходу російських військ.
На презентації збірки. Фото прес-служби Центральної бібліотеки ім.М.Л. Кропивницького
Наприкінці XV ст. татари, з допомогою Туреччини відбили південну частину Причорноморських степів у Великого князівства Литовського. Однак, українському населенню вдалось зберегти північну частину колишнього Дикого Поля і розширити свою присутність зокрема і на території сучасної Миколаївщини. І от з XVI ст. ці землі стали складовою частиною Війська Запорозького. Завдяки цьому тут виникла розгалужена мережа козацьких поселень та укріплень, найбільш відомим з яких є Бузький Гард (один із центрів Буго-Гардівської паланки Війська Запорозького). Його особливість полягала в тому, що місцеві мешканці перебували тут лише влітку. На зиму залишався невеликий гарнізон, а всі інші розосереджувались по невеликим зимівникам, які розташовувались на всій території Війська Запорізького, в тому числі, і на території Миколаївщини.
«У своїй книзі ми беремо за основу козацькі зимівники. Чому? Бо це основна економічна база, так звані, опорні пункти українського населення», – розповідає Ковальова.
Звісно, переважна більшість зимівників розташовувались вздовж річок – задля води. Крім цього так було легше відбивати татарські набіги.
Цікаво, що землі по річці Синюха (територія Первомайщини) відійшли від Польщі до України, відповідно до Зборівського договору. Незважаючи на те, що дія договору тривала лише три роки, українці так тут і залишились.
Поселення запорожців являли собою не лише мережу населених пунктів. Оскільки їм постійно доводилось оборонятись від кочівників, то вони входили до системи оборони з елементами фортифікаційних споруд. «Сліди оборонних споруд знаходять біля Кам’яної Балки Первомайського району, де проходили жорстокі бої козаків із татарами. Між Голтою та Грушівкою знаходяться залишки земляного укріплення. За п’ять кілометрів від Грушівки є рів із валом. Біля села Костянтинівка Арбузинського району – вал довжиною більше кілометра, місцева назва якого «Зміїв вал». На території міста Вознесенська був опорний пункт, відомий як «Запорізький вал». Проіснував він тут до середини XVIII століття. І таких прикладів дуже багато», – діляться своїми напрацюваннями краєзнавці.
На презентації збірки. Фото прес-служби Центральної бібліотеки ім.М.Л. Кропивницького
Дослідникам вдалось встановити, що як мінімум 144 населені пункти виникли на базі козацьких поселень. Серед них райцентри Новий Буг, Криве Озеро, села Синюхин Брід (Первомайський р-н), Ганнівка (Братський р-н), Білоусівка та Щербані (Вознесенський р-н), Інгулка та Піски (Баштанський р-н), Володимирівка (Казанківський р-н) тощо.
Йдеться в цій книзі і про те, що саме місто Миколаїв, а точніше територія, на якій його побудували, колись належала козакам. Взагалі, «Миколаївщина козацька» містить ще велику кількість цікавих фактів, яких ми точно не знали раніше.
Дослідникам довелось провести просто таки титанічну роботу, адже частина документів, про історію цих країв та безпосередньо українського козацтва, була знищена. Цікаво, що інколи, підставою до висновків могли стати такі «дрібнички», як старовинні козацькі хрести. «Хочу наголосити, що кам’яні хрести – це свого роду матеріальні свідки існування на наших землях козацтва. По них, хоча б приблизно, можна визначити, коли виникло поселення. Адже наразі більше нічого не залишилося – ні церков, ні будівель. Скажімо, в Новобузькому районі є село Ульянівка. У документах радянських часів значиться, що вона виникла лише в кінці XVII століття. Але ми знайшли там козацький хрест, напис на якому свідчить про поховання 1702 року. Тобто, життя тут було і раніше», – ділиться своїми секретами Октябрина Федорівна.
Думка, написати щось подібне виникла у дослідників приблизно шість років тому. Після того, як вони на власні очі змогли побачити, наскільки катастрофічною є ситуація. «Ми брали участь в одному з зібрань працівників культури Снігурівського району. Одна з виступаючих, звертаючись до колег, зазначила, що, мовляв, їх попросили зібрати матеріал про козацтво. Аж тут її колега відповідає: «Так це не до нас. На Снігурівщині ніколи не було козаків. Тут були різні народи, але тільки не козаки». Мене ці слова дуже вразили. Виходить, навіть працівники культури зовсім не знають історії свого краю. Адже тут, на Снігурівщині, було щонайменше 20 козацьких зимівників. Я не звинувачую у цьому людей – такі твердження насаджувалися багато десятиліть, і розвінчувати ці міфи було просто нікому», – констатує Октябрина Ковальова.
Хочеться подякувати цим літнім людям, які, як і більшість людей цього віку, виросли в Радянському Союзі, але попри це зберегли свою голову чистою від пропаганди та міфологізації. За те, що вони проробили роботу, на яку не сподобився жоден молодий дослідник. Не за винагороди чи коштовні дарунки, лиш власним коштом та сильним бажанням донести правдиву історію Миколаївщини до тих, кому тут жити далі. Низький їм уклін та щира подяка!
Якби ми були більш цікавими до власної історії, не лінивими та більш допитливими, то не мали б тих проблем, які маємо. Адже не маючи ґрунту під ногами, нами легко маніпулювати будь-кому, не лише сусідам. Тож, якщо ми хочемо врешті побудувати країну своєї мрії та стати справжнім народом, мусимо перш за все вивчити історію. Щоб засвоїти помилки минулого, та не допускати їх повторення. А ще для того, щоб більше ніхто і ніколи не зміг замилити очі та підмінити поняття – ми не малороси, не росіяни! Ми – українці! І тут, на Півдні – українці!
Тетяна Кострикіна
Читайте також: Про Юрія Кнорозова, який розшифрував письмена майя
3019 всього переглядів, 2 сьогодні
