Ласкаво просимо, відвідувач! [ Реєстрація | Вхід

Чому в медіа немає і не має бути «всієї правди» про війну

БЛОГ, Суспільство 14.03.2022

В один із перших днів війни мене як знавця медіа запитали: в якому виданні або телеграм-каналі пишуть про війну все як є насправді? Я гірко зітхнув і відповів, що якби таке джерело існувало, мені було б не шкода віддати за доступ до нього будь-які гроші. Але такого джерела немає й ніколи не буде. І навіть найбільш якісні та професійні медіа не можуть претендувати на те, що показують повну й цілком правдиву картину того, що відбувається. На це є кілька поважних причин.

Професійні медіа оперують фактами. Щоб повідомлення можна було вважати фактом, його потрібно перевірити (бажано — в кількох джерелах). Однак під час бойових дій, особливо таких, де величезні території стають недоступними для журналістів, перевіряти факти неможливо, як і спостерігати за подіями на власні очі. Залишається або вірити на слово сторонам конфлікту (чи тій стороні, яка вам ближча), або шукати уривки доказів у відкритих джерелах — які ще, до речі, треба вміти аналізувати. Прикладів, коли одні й ті самі спалені танки чи збиті літаки в українських джерелах називають російськими, а в російських українськими, було вже чимало.

Іноземні (нейтральні) медіа зазвичай дистанціюються від заяв сторін конфлікту. Це значить, що, наприклад, коли Україна стверджує, що росіяни обстрілюють «градами» житлові райони мегаполісу й убили вже тисячу людей, іноземне медіа не подасть це як факт, а лише як твердження. Адже підрахувати й підтвердити таку кількість загиблих редакція не може. Ймовірно, поруч наведуть твердження Росії, що по мирних мешканцях українських міст ніхто не стріляє, а якщо хтось і стріляє, то сама Україна. Професійні медіа при цьому знайдуть і наведуть докази, які свідчать, що українська версія ближча до правди. А якщо всі версії неправдоподібні або нічим не підтверджені, можуть узагалі проігнорувати їх — як і саму подію, якщо вона не доведена.

Нас — українців, які боронять свою країну від загарбників — такий підхід, безперечно, бісить. Чому би просто не прийняти, що українська версія подій — правдива, а російська — брехлива? Однак професійні медіа знають, що в будь-якій війні будь-які сторони схильні перебільшувати свої успіхи та втрати супротивника, а також применшувати або замовчувати свої невдачі та втрати.

В цьому є логіка. Адже якщо наша армія буде розголошувати свої втрати, це не лише може деморалізувати суспільство, підтримка якого під час війни дуже важлива, а й допоможе ворогу оцінити наш потенціал — що взагалі не в наших інтересах. Тому слід прийняти: детальні втрати української армії стануть відомими після війни.

А якщо до втрат росіян? Звісно, нам хочеться вірити більшим цифрам, але… Навіть якби українським військовим дуже хотілося точно підрахувати кількість убитих росіян, зробити це в умовах війни доволі складно. Такий підрахунок ведеться, але його точність і оперативність — точно не головні пріоритети армії. Тому цифри, які потрапляють у пресу — умовні.

Мілітарні аналітики та блогери зі всього світу, які зараз захоплено спостерігають за подіями в Україні — першою великою війною в Європі з часів другої світової — зазвичай не беруть до уваги офіційні повідомлення, вважаючи їх продуктом пропаганди. Натомість відстежують фото та відео в соцмережах, підраховуючи підтверджені втрати військової техніки та обчислюючи ймовірні втрати, як це називається військовим жаргоном, «живої сили», тобто людей. Слабка сторона цього методу очевидна: якщо ніхто з військових не зняв на відео й не виклав розбитий танк чи збитий літак, до підрахунків він не потрапить. Словом, і до цих підрахунків слід ставитись обережно.

Крім того, повідомлення про військові операції, навіть найуспішніші, — це корисна інформація для ворога, який може проаналізувати тактику українських військових, визначити напрямки руху та позиції. Частину такої інформації українське командування розголошує, хоча ви, напевно, помітили, що зведення з фронтів доволі неконкретні, і не дарма. Також не дарма військові постійно й наполегливо просять не фотографувати й не знімати на відео українську військову техніку, не повідомляти, хто з військових де служить (це може бути підказкою для ворога про розташування і переміщення наших підрозділів), не давати координати влучання російських ракет і снарядів. Усі ці обмеження стосуються і пересічних користувачів соцмереж, і медіа.

Частина повідомлень, пов’язаних із бойовими діями, які поширюються відкрито, покликані дезінформувати, заплутати ворога. Які саме — нам з вами краще не знати. Розвідка в наш час отримує величезну частку корисної інформації з відкритих джерел, тому така дезінформація — невід’ємна частина війни.

(Важливе уточнення: те, що так чинять усі, не значить, що всі однакові. Росія не просто дезінформує своє суспільство, а занурила його в цілковиту віртуальну реальність, яка нагадує марення безумця. І, як будь-яке марення, не має нічого спільного з логікою — в один день росіянам повідомляють, що українська армія не чинить спротиву і російському наступу протистоять тільки міфічні «нацисти», а наступного дня вже жаліється, що має справою з «потужною військовою машиною». Тому, якщо вам неприємно від думки, що Україна, використовуючи дезінформацію, уподібнюється Росії, женіть цю думку геть. Щоб уподібнитися Росії, треба спершу втратити розум.)

Повсюдні заклики вірити тільки інформації з офіційних українських джерел не означають, що інформація з офіційних джерел є стовідсотково правдивою, перевіреною та повною. Це значить, що офіційні джерела не поширюватимуть інформації, яка може зашкодити цивільним, військовим, волонтерам, дипломатам та всім, хто працює на перемогу України.

До прикладу, суспільство з ентузіазмом сприймає інформацію про військову допомогу від зарубіжних партнерів — і обурюється, коли чує про відмову в такій допомозі або її затримку. Чи має керівництво України звітувати, від кого отримало зброю, звідки й куди вона прямує, хто і як її буде використовувати? О, російський генштаб був би від цього в захваті. Повідомити про постачання зброї українців, але так, щоб про це не дізналися росіяни, неможливо. Тому вся інформація про зброю, яку ми отримуємо від Заходу, мусить бути абстрактною.

Нас надихають повідомлення про українські перемоги, а новини про українські втрати сповнюють ненависті та гніву, що додає нам сил для спротиву й допомоги фронту. Але треба змиритися з тим, що точної і повної інформації про це через медіа ми зараз не отримаємо.

Усі ми травмовані подіями перших днів війни, коли все відбувалось надзвичайно швидко й несподівано. Здавалося, що якщо росіяни «дійшли до Києва» за два дні, то можуть опинитись у кожному куточку України вже завтра. Однак відтоді ситуація докорінно змінилась — українська армія стримує наступ, нічого схожого на «бліцкриг» не відбувається. Поганих новин не бракує, але тепер вони, хоч як цинічно це звучить, передбачувані.

Найкраще в такій ситуації — принаймні, спробувати опанувати себе й припинити спостерігати за війною як реаліті-шоу, невідривно гортаючи стрічку новин, переглядаючи відео та намагаючись скласти в голові цілісну картинку. Таку картинку має командування української армії — це головне.

Часто люди, розчаровані відсутністю повної інформації в офіційних джерелах, починають шукати «справжню правду» в телеграм-каналах та відеоблогах, автори яких (часто анонімні) намагаються підкупити читачів потаємним знанням. Контрольовані російськими спецслужбами канали (ось їхній неповний перелік) зараз часто мімікрують під «об’єктивні», балансуючи кремлівську дезінформацію та пропаганду нібито «проукраїнськими» повідомленнями та гаданими інсайдами. Дешевий трюк, але він спрацьовує: люди починають довіряти цим джерелам, а отже, у слушний для Росії момент будуть вразливішими для маніпуляцій.

Від проросійських джерел, а також тих, із яких стирчать російські вуха, зараз варто відмовитись — навіть якщо вам здається, що ви невразливі до кремлівської пропаганди, вона все одно впливає на вашу підсвідомість і розхитує картину світу. Краще в таке не бавитись.

Якщо ви знаходите проукраїнське джерело, яке повідомляє багато оптимістичних новин, більшість яких не підтверджується в офіційних джерелах, це також досить небезпечно. По-перше, боляче розчаровуватись, коли дізнаєтесь, що «наші відбили» чи «Путін помер» — неправда. По-друге, створювати, збирати і поширювати контент — це робота, яка займає час і сили; якщо хтось це робить, то, ймовірно, має якусь мету. Журналісти і військові пресофіцери займаються цим, бо це їхня робота, за яку вони отримують гроші. А як щодо блогерів і авторів телеграм-каналів? Деякі з них вважають, що ведуть інформаційну війну, але діють при цьому на власний розсуд. Деякі — просто заробляють собі популярність, адже під час війни набрати підписників набагато легше, ніж у мирний час. В усякому разі, мета цих людей, особливо якщо вони не беруть безпосередньої участі в обороні, а спостерігають, — точно не адекватне інформування.

В Україні є професійні медіа, команди яких знаються на військовій справі та глибше аналізують події на фронті: «Тексти», «Мілітарний портал», «Новинарня», «Цензор.нет» та інші. Тут ви не знайдете «правди, яку від нас приховують», але можете краще зрозуміти ситуацію і дізнатися подробиці, яких медіа загального інтересу не знають або не розуміють.

Медіа загального інтересу, які працюють за стандартами й не просувають певного політичного порядку денного, також заслуговують на довіру: Суспільне, НВ, «Українська правда», «Дзеркало тижня», Liga.net, «Громадське телебачення» і «Громадське радіо», «Бабель», Zaxid.net та інші. А також українські версії міжнародних медіа: «Радіо Свобода», Бі-бі-сі, «Голос Америки», «Німецька хвиля» тощо. Однак слід бути особливо уважними до джерел їхніх повідомлень.

Нарешті, багато ексклюзивної і цінної інформації можна дізнатися безпосередньо з західних медіа, кореспонденти яких зараз працюють в Україні, зокрема в найгарячіших точках. Для цього треба не лінуватись читати англійською або іншими мовами оригіналу. Й бути готовими, що деякі новини вас засмутять, адже не збігатимуться з тим, що ви знаєте з українських джерел. Це не завжди значить, що західні медіа говорять правду, а українські джерела брешуть. Адже західні журналісти можуть бути вразливими до російської пропаганди та дезінформації, яку українці за вісім років інформаційної війни навчились виявляти та знешкоджувати краще, ніж будь-хто у світі. Крім того, часто вони просто не орієнтуються в місцевих реаліях — наприклад, Маріуполь і Мелітополь неважко переплутати, а там і до Нікополя недалеко.

Як і в мирний час, завжди корисно комбінувати кілька якісних джерел, перевіряти факти й не поспішати радіти чи засмучуватись, якщо бачите щось особливо оптимістичне або вкрай прикре. Але найважливіше: пора вчитись відриватись від новин, робити паузи, витрачати свій ресурс на щось корисне для Батьківщини чи на турботу про себе. Боротьба триває, й Україні потрібні фізично і психічно здорові громадяни, аби вистояти.

Отар Довженко

Читайте також: 8 типів повідомлень, які шкодять і вам, і Україні: проєкт «Як не стати овочем»

 

2013 всього переглядів, 18 сьогодні

  

Партнери

Залишити відгук

Ви повинні увійти щоб залишити коментар.

Ми у соцiальних мережах

Травень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  
  • Ad 1
  • Ad 2
  • Ad 3
  • Ad 4