Ласкаво просимо, відвідувач! [ Реєстрація | Вхід

«Було відчуття, що я потрапила в минуле». Історія дівчини, яка переїхала з Молдови до Первомайська

Суспільство 04.11.2019

На міграційні процеси впливає бажання втекти з зони військового конфлікту, більш вигідні умови праці та, звісно ж, кохання. Саме це почуття змусило Люсіану Довжук залишити свій дім та рідних у Молдові та переїхати до Первомайська.

Я народилась у маленькому молдавському містечку — Каушанах. Воно розташоване недалеко від Кишинева. 

З Дімою ми познайомились у 2014-му у Москві, просто працювали поруч. Спочатку стали найкращими друзями, а згодом кращими друзями по життю. 

Ми приїхали до мене додому, і Діма попросив моєї руки у тата. Це був 2017 рік. Десь через місяць після пропозиції я дізналась, що вагітна. 

Мої рідні не хотіли мене відпускати в Україну. Тато легше це сприйняв, а мама — ні. Можливо, через війну чи плітки, що тут люди живуть ніби в Радянському союзі — рекет. Їй було б спокійніше, якби ми всі жили у Молдові. Однак, відпустили, мені ж не 18 років вже.

Після народження сина ми вирішили, що жити у великому місті не хочемо. Ну і чоловік не любить мегаполіси. Мені вони подобаються, але я бачу, що Діма не прагне там жити. Йому потрібен спокій. Навіть у вихідні ліпше залишиться вдома щось робити. Тому ми і приїхали в Первомайськ. Тут у Діми дім, всі рідні та знайомі. Взагалі, ми вирішили спробувати — якщо вдасться заробляти у своєму місті, то залишаємось. Якщо ні — шукатимемо інші варіанти. Поки ніби все вдається і робота є. Звісно, заробітки не захмарні, але вистачає.

Приїхали восени, дуже сильно впадало в очі відсутність освітлення і просто жахливі дороги

У Первомайську я вже рік. Коли ми тільки приїхали, мені постійно хотілось втекти звідси. Місто абсолютно не сподобалось. 

Чоловік привозив мене в центр з дитячим візком, погуляти. Бо свою вулицю на Дроздовці я вивчила вже до найменших дрібниць, та й немає на ній асфальту, гуляти з візком не зручно. В центрі йшла до парку. Однак, там страшно гуляти самій навіть вдень. Дуже боялась великих собак, яких там цілі зграї. Поверталась на площу.

У мене було відчуття, що я потрапила в минуле. Помітно, що в місті давно нічого нового не будували. Коли ми заходили до РАЦСу, паспортного столу, поліклініки — побачила, що ремонт тут дуже давно ніхто не робив. Ніби в Радянський Союз повернулась. Моє рідне містечко теж невеличке. Я пам’ятаю його в поганому стані, однак з кожним роком ставало все краще і краще. В місті висаджують квіти, ставлять вуличне освітлення, чистять дерева, дороги, листя восени прибирають. А Первомайськ справляє враження закинутого міста.

До Нового року я кожного дня казала чоловікові, що хочу додому, мені не подобається тут. Потім поїхала на два місяці додому. З часом потихеньку почала звикати до міста. Знайшла тут заняття і стало цікавіше. Загалом місто не таке вже й страшне, особливо якщо тут поприбирати, зробити дороги і освітлення. 

Їхати звідси ми не плануємо. Я може десь і мрію про це, але як любляча дружина йду за своїм чоловіком. Діма хоче ще чимось зайнятись, щоб збільшити дохід і лишитись тут. Краще мати гроші і їздити відпочивати. 

Та й Первомайськ красиве місто. Мені дуже сподобалось тут влітку — річка, пляж, є де відпочити. Дуже красиво в Мигії. А от восени і взимку хочеться плакати. Місто стає якимось пустим, виглядає недоглянутим. Восени зазвичай у містах людно — школярі, студенти, а в Первомайську все навпаки. 

Тут люди дуже люблять поговорити. Підеш на базар, доки продавчиня не наговориться з попереднім покупцем, на мене не зверне увагу

Те саме в поліклініці, ми могли втратити пів години просто через те, що хтось любить поговорити. В паспортному столі так само — якби ще вони витрачали час на робочі моменти, а то просто обговорюють якихось знайомих. А так якоїсь суттєвої різниці в людях немає.

В Україні я ще була в Одесі та Миколаєві, в Києві мельком, не встигла місто побачити. Одеса дуже сподобалась. Що в Україні відразу впадає в очі — дуже погані дороги повсюди, не лише в Первомайську. 

До переїзду про Україну я знала лише те, що це наші сусіди і всі тут люблять сало. Хоча, от я живу в країні вже рік і бачу, що не всі їдять це сало і навіть не в кожній хаті воно є. 

Чоловік не служив за станом здоров’я. Я не ніколи думала про те, що його можуть забрати в армію. Можливо тому, що зараз живемо дуже близько до мого дому. Звідси до Молдови чотири години на машині і я знаю, що коли захочу, за пів дня зможу дістатись додому. А можливо, я просто так сильно йому довіряю. Якби не це — я б ніколи сюди не приїхала. Навіть ті перші пів року, коли кожного дня я хотіла додому, мене зупиняла лише впевненість у чоловікові і я не шукала альтернативи, щоб поїхати звідси чи чоловіка переконати поїхати. Та й з маленькою дитиною не хочеться винаймати житло, краще вже в своєму будинку. Для мене головне, що це все ж не село. От в селі я б точно не змогла жити.

Автор: Тетяна Кострикіна

Читайте нас також в Instagram

 

157 всього переглядів, 10 сьогодні

  

Партнери

Залишити відгук

Ви повинні увійти щоб залишити коментар.

Ми у соцiальних мережах

Листопад 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  
  • Ad 1
  • Ad 2
  • Ad 3
  • Ad 4