22 січня 1919-го на Софіївській площі у Києві лідери урочисто оголосили про Акт злуки УНР та ЗУНР у єдину незалежну державу. Нотатки з історії
Мусимо нарешті запам’ятати – це не Сталін об’єднав Україну, а самі українці Сходу та Заходу об’єднались 22 січня 1919 року, добровільно та свідомо. А Сталін зі зброєю в руках захопив Західну Україну, не питаючи у людей, чи хотіли вони стати частиною «совєтської» імперії. Ми вже мали незалежність та єдність, коли більшовики на довгі роки окупували Україну. Так, так – це називається окупація! На помилках минулого маємо остаточно усвідомити, що наш великий сусід – не брат, і варіант – його «попустить» і буде у нас мир, не пройде.
«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу!» – так, 100 років тому – 22 січня 1918 року – професор Михайло Грушевський проголосив Незалежність Української Народної Республіки. На жаль, ця незалежність тривала недовго, та без неї навряд чи сьогодні б існувала Україна як така.
Перша світова війна тривала, Лютнева революція 1917-го знесла імперський режим і натомість виставила Тимчасовий уряд. В цей самий час в Україні було ліквідовано всі царські адміністрації, великими містами – Київ, Полтава, Харків, Одеса, Чернігів – прокотились багатолюдні мітинги та демонстрації під жовто-блакитними прапорами та гаслами: «Автономію Україні!», «Хай живе самостійна Україна!» В суспільстві дозріла ідея самостійності та жагуче бажання вирватись нарешті з-під лап великого сусіда.
Власне, ця ідея охопила тоді не тільки Україну. До цього 6 грудня 1917-го Фінляндія вже оголосила про свою незалежність, а пізніше й інші країни – Литва, Естонія, Грузія, Чехословаччина, Польща пішли цим шляхом.
Центром згуртування політичних та інтелектуальних сил став Київ, де 17 березня 1917-го року було створено Українську Центральну Раду на чолі з М.Грушевським, яка згодом перетворилась на парламент Української Народної Республіки.
Новостворений уряд та його керівництво пройшли шлях від ідеї автономії країни у складі федеративної Росії, що було проголошено в I Універсалі, до проголошення повної незалежності УНР в IV Універсалі.
Відразу ж після того як у Петрограді більшовики прийшли до влади, вони звернули увагу на новостворену республіку, оскільки вбачали в Центральній Раді серйозного ворога. Особливо ситуація загострилась, коли Винниченко та Петлюра відхили ультиматум Леніна та Троцького і не дали дозволу на переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон та відмовились створювати Український фронт. Ті, в свою чергу, не барились і 7 січня 1918 року оголосили загальний наступ на Україну.
А що ж Європа? Як вона відреагувала на ці події? Як і зараз, кожна з країн відстоює, передусім, власні інтереси. Так і тоді – втомлені війною країни Антанти пильно спостерігали за всім, що відбувається в Україні, і щойно вона остаточно відділила себе від Росії, Франція та Англія поспішили визнати офіційно новостворену республіку. Просто вони сподівались, що поки Росія відволіклась на внутрішню боротьбу, молода держава зможе на певний час стримати на собі німецькі та австрійські війська. Але чим би не керувались європейські країни, вони все ж визнали Україну і увійшли в дипломатичні стосунки. Більше того, на словах українську незалежність визнав сам Троцький з Московії, що, м’яко кажучи, дивно, враховуючи військовий наступ на Україну з боку Росії.
Можна говорити про те, що як незалежну Україну нас почали сприймати вже після проголошення Центральною Радою III Універсалу, який проголосив Українську Народну Республіку. Але Грушевський із соратниками наголошували на необхідності проголошення незалежності. На його думку, це б дозволило країні остаточно відмежуватись від Росії та вести переговори з Центральними державами як самостійна та суверенна держава. Також це не дасть можливості більшовикам робити вигляд, що їх боротьба з Києвом – це лише внутрішній конфлікт між партіями, а не зовнішня агресія на молоду республіку. «У такій страшній боротьбі треба бути свобідним і незв’язним! Се перша умова і велика необхідність – вимога самостійності, котрої тому мусять до останнього боронити всі, кому дорогі інтереси України і її трудового народу», – Грушевський був переконаний в цьому! І саме це стало причиною проголошення IV Універсалу, який остаточно довершив процес формування незалежної Української Народної Республіки!
За час свого існування УНР випустила власні гроші, синьо-жовтий прапор та тризуб закріпились як державна символіка, а пісня «Ще не вмерла Україна…» стала гімном, хоча офіційно цей статус тоді не закріпили, оскільки не було такої практики.
Увесь цей час УНР мусила вести війну на всіх фронтах – стримувати більшовиків під Крутами, боротись з ними на вулицях Одеси та Києва. І паралельно оборонятись від збройних формувань різних політичних направлень. Лише з допомогою союзників – Німеччини та Австро-Угорщини – більшовиків вдалось вигнати зі всієї території країни, включаючи Донбас і Крим, і підписати прелімінарний мир між Українською Державою та більшовицькою Росією 12 червня 1918 року. Мир втримався не довго – вже у грудні цього ж року Росія без оголошення війни знову напала на УНР. Ця спустошуюча війна тривала до самого кінця УНР. Власне, саме через те, що молода держава мусила відразу боронити свої кордони на всіх фронтах, одночасно займатись державотворенням і налагоджувати дипломатичні відносини, УНР врешті-решт не витримала такого натиску окупантів.
Навіть після оголошення незалежності Україна ще не була єдиною і вільною. Так, після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина нарешті отримала змогу виокремитись і утворила 19 жовтня 1918 року Західно-Українську Народну Республіку. Відразу ж розпочалась війна між Галичиною та Польщею, яка також претендувала на ці землі. У цьому ж, 1918-му, році Румунія окупувала Буковину, а 1919-го Закарпаття відійшло до Чехословаччини.
Після проголошення незалежності пройшов рівно рік, і вже 22 січня 1919-го на Софіївській площі у Києві лідери урочисто оголосили про Акт злуки УНР та ЗУНР у єдину незалежну державу. Це стало прикладом цивілізованого, шляхом досягнення домовленостей, об’єднання України. Передували цій події довгі перемовини між лідерами УНР та ЗУНР, які почались ще 6 листопада 1918 року, коли делегація ЗУНР прибула до Києва з Резолюцією, у якій зазначила необхідність проведення заходів для подальшого об’єднання всіх українських земель. І от 1 грудня 1918 року у Фастові було підписано передвступний договір про Злуку. А вже остаточний акт про Злуку УНР та ЗУНР підписали у Станіславі (сьогоднішній Івано-Франківськ) 3 січня 1919 року, ратифікувавши таким чином фастівську угоду. Цього дня відбулось перше об’єднання всіх українських земель в одну державу: “…Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.
Протягом чотирьох років Україна продовжувала боротьбу із зовнішніми загрозами. Але вже до середини 1920-х років всі українські землі опинились під владою чотирьох держав. Пройшло довгих 72 роки, і тільки у 1991-му Україна таки стала незалежною.
Чому ж не вдалось тодішнім політикам зберегти країну вільною? Як і сьогодні, нам протистояла дійсно могутня держава-сусід. Більшовики вели війну агресивно та впевнено, вважаючи Україну своєю територією. Українське суспільство було поділене на національно свідомих громадян та тих, кого вже встигли отруїти більшовицькі ідеї. В головах більшості ще не сформувалась чітка картина України як вільної та єдиної держави. ЗУНР змушена була боротись відразу з декількома державами, розраховувала на допомогу з Києва. А що Київ – на чолі УНР стояли молоді (більшість керівників Центральної Ради мала всього по 30 років), романтичні, політично недосвідчені інтелігенти. Вони не оцінили всієї небезпеки, яку несли більшовицькі ідеї. Як і сьогодні, вони чомусь сподівались, що сусід «перебіситься» і можна буде й далі жити в мирі та злагоді. Але цього не сталось!
Незважаючи на те, що ЗУНР очолювали досвідчені політики, які відразу зрозуміли, звідки чекати біди, зі своєю нечисленною армією вони просто не змогли протистояти добре вишколеним та підготовленим європейським воякам.
Відсутність консолідації всіх суспільних верств, ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінка значення збройних сил у захисті держави – все це разом з несприятливими зовнішніми чинниками зіграло свою – фатальну для УНР – роль. Після проголошення незалежності, ще була доба Гетьманату, Директорії. В цей час багато було зроблено для подальшої розбудови державності – засновано Академію Наук, відкрито Кам’янець-Подільський університет, закладено основи Української автокефальної православної церкви, Українська держава була визнана 30 державами світу. І весь цей час українські війська продовжували вести боротьбу з більшовиками, демонструючи шалене бажання та рішучість до останнього моменту свого життя відстоювати право на незалежність та свободу своєї держави.
Тоді українці програли і на довгі роки потрапили за грати до «совєтів», так і не втіливши на повну силу свою мрію про незалежність. Сьогодні ми можемо з розумними обличчями лаяти та звинувачувати тодішню еліту в слабкості, невмінні відчувати момент. Та насправді мусимо подякувати їм за сміливість та хороший урок.
Як і тоді, багато наших громадян від банального незнання власної історії продовжують кланятись минулому і плювати у майбутнє, перебуваючи в тумані міфів та ідеологій, які вдало насадили працівники КДБ.
Мусимо нарешті запам’ятати – це не Сталін об’єднав Україну, а самі українці Сходу та Заходу об’єднались 22 січня 1919 року, добровільно та свідомо. А Сталін зі зброєю в руках захопив Західну Україну, не питаючи у людей, чи хотіли вони стати частиною «совєтської» імперії. Ми вже мали незалежність та єдність, коли більшовики на довгі роки окупували Україну. Так, так – це називається окупація!
На помилках минулого маємо остаточно усвідомити, що наш великий сусід – не брат, і варіант – його «попустить» і буде у нас мир, не пройде. Бо Росія має цілком очевидні плани на Україну і недооцінювати її – собі ж гірше. Європейські країни не кинуться на наш захист, як і 100 років тому, Україна вигідна їм як буфер між непередбачувано-агресивною Росією та цивілізованим «їхнім світом», який вони не готові втрачати, бо ж врешті-решт кожна країни передусім відстоює свої інтереси.
Проголошення незалежної Українською Республіки – це не просто ще якась там дата, яку чомусь історики вважають важливою. Це приклад того, що ще тоді українці не лише прагнули, вони змогли сформувати цілком життєспроможну державу – вільну, єдину та демократичну. Було побудовано всі необхідні інститути, ба навіть започатковано перші реформи. Але тоді ми не змогли цю мрію втримати в руках. Головне, щоб змогли сьогодні!
Михайло Грушевський “Кінець московської орієнтації”: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим […], се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць і кінець кінцем присвоєна собі значною частиною українського громадянства. Вона була підірвана російською революцією, що ослабила той московський примус… Ну а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, яких-небудь очах ще могли зв’язувати Українця з московським громадянством… Я вважаю таке визволення від “песького обов’язку” супроти Московщини надзвичайно важним і цінним”.
Тетяна Кострикіна
Читайте також: Донбас: назвали речі своїми іменами
1912 всього переглядів, 2 сьогодні
